Від інструментів фінансування до спроможності реалізації: масштабування реновації муніципальних громадських будівель в Україні

Мойсеєнко

Липень 2026

Громадські будівлі надають життєво важливі послуги та, за умов повторюваних атак на енергосистему, є складовою інфраструктури стійкості України; термомодернізація посилює цю функцію, водночас скорочуючи споживання енергії. Реновація цього фонду також стає дедалі нагальнішим зобов’язанням як у межах наближення до законодавства ЄС, так і відповідно до власних цілей України на 2030 рік. До повномасштабного вторгнення ЄІБ оцінив мінімальну потребу в реновації громадських будівель України у €2 млрд.

У цьому дослідженні систематизовано наявні інструменти для задоволення цієї потреби: приблизно €190 млн кредитного фінансування від МФО, яке вже доступне або щодо якого взято фінансові зобов’язання, та близько €87 млн грантової і донорської підтримки енергоефективної реновації муніципальних громадських будівель (МГБ). Це лише невелика частка навіть довоєнної оцінки потреби. Фінансування також фрагментоване: лише одна програма (UPBEE) пропонує громадам постійно діючий відкритий конкурсний відбір, тоді як інші інструменти реалізуються через вузькі підкомпоненти, доступ за результатами переговорів із наявними містами-партнерами, відібрані донорами портфелі або переліки конкретних проєктів. Унаслідок цього фінансування, обсяг якого можна ідентифікувати, зосереджене в невеликій кількості міст. Внутрішні канали — державний Фонд декарбонізації та ринок ЕСКО — функціонують, але поки що відіграють незначну роль у глибокій реновації МГБ.

Фінансування справді бракує, однак за нинішніх обсягів більш безпосереднє обмеження полягає в тому, що навіть наявні кошти не освоюються повністю. Про завершення робіт на першій будівлі в межах UPBEE було повідомлено лише у квітні 2026 року; п’ять громад вийшли з попередніх раундів. Лише 69 громад (близько 5%) мають затверджений місцевий енергетичний план, який тепер є умовою доступу до державної підтримки
енергоефективності; близько 6% задокументованих громадських будівель мають сертифікат енергетичної ефективності; приблизно для 5% будівель у національній базі даних наявні дані про енергоспоживання; менше ніж кожна п’ята громада звітує про діяльність з енергоменеджменту; а регіональні Офіси декарбонізації та енергоефективності працюють лише у восьми областях. Ці слабкі місця посилюють одне одного: слабке планування зменшує попит на дані; неповні дані послаблюють енергоменеджмент і проєктні портфелі; недостатні портфелі загострюють обмеження щодо запозичень; а фінансові обмеження можуть спрямовувати дефіцитні кошти на аварійні ремонти замість глибокої реновації. Ще один інструмент із таким самим дизайном, ймовірно, відтворив би цю модель.

Потрібна незалежна від окремих програм система реалізації поряд із фінансуванням зі зниженими ризиками:

Громади мають розглядати енергетичне планування як відправну точку для формування проєктного портфеля, а не як формальний документ для дотримання вимог; у цьому їх має підтримувати нова регіональна посередницька ланка.
Держенергоефективності могло б визначити мінімальний пакет даних про будівлі, який Мінрозвитку та МФО могли б запровадити як спільну умову доступу, передбачивши фінансування підготовки даних там, де бракує спроможності.
Місцеві ради мають перетворити енергоменеджмент на постійну функцію зі штатним персоналом і ухвалити положення про стимули, прив’язані до економії; типове положення на національному рівні дало б змогу частково фінансувати цю функцію за рахунок досягнутої економії.
Держенергоефективності та Мінрозвитку мають поширити мережу регіональних офісів підтримки на всю країну та додати до UPBEE або Ukraine FIRST вікно підготовки проєктів за моделлю ELENA.
МФО, Міністерству фінансів та донорам варто розглянути кредитні гарантії, механізми покриття перших збитків, підтримку процентних ставок, довші строки кредитування та допомогу громадам у проходженні процедур погодження місцевих запозичень у випадках, коли очікується масштабування кредитного фінансування реновації.
Розробникам програм слід диференціювати шляхи доступу залежно від готовності громад і зробити об’єднання однотипних будівель у пакети стандартною практикою, щоб невеликі проєкти стали придатними для фінансування.

Україні не слід створювати ще один ізольований інструмент підтримки, якщо він не усуватиме ці системні вузькі місця. Для подолання розриву потрібні і додаткове фінансування, і спроможність його освоїти та перетворити на реалізовані проєкти.